Інтерактивна культурно-туристична мапа Хмельниччини

Перші відомості про існування в Проскурові громадської лазні знаходимо у середині ХІХ століття. Розташовувалась вона у невеличкому одноповерховому будиночку в прибузьких кварталах і була доволі примітивною: господар у діжках привозив воду з річки, грів її у металевому котлі — і, будь ласка, приходь купатися. Працювала лазня лише в холодну пору року, а влітку городяни милися у річці, у так званих “купальнях”. На початку 1920-х років у Проскурові діяло вже кілька приватних лазень. Але відсутність у місті водогону й проблеми з паливом не давали їм змоги безперебійно працювати. Такий стан, в першу чергу, не влаштовував військові частини нашого міста, для яких щотижнева помивка у лазні — законне право та гостра потреба. Тому саме командування гарнізону й поставило питання негайного будівництва потужної лазні. Але, вирішити питання про спорудження лазні можна було лише у комплексі з повною перебудовою комунального господарства міста, яку розпочали з 1928 року. Майже одночасно в Проскурові спорудили водогін (введений в дію у 1929 р.), електростанцію (1930 р.) і лазню (почали будівництво у 1929 р.). Комплекс лазні, до якого увійшли також котельня і механічна пральня, остаточно був введений у дію в 1932 році. Нове комунальне підприємство одержало назву “Гарнізонна та цивільна комунальна лазня імені 12-річчя Жовтня”. Проскурівська лазня стала найбільшою в області, а механічна пральня взагалі єдиною на весь регіон. За день лазня могла прийняти 2200 чоловік. Постійний контроль відчувався з боку санвідділу Київського військового округу і міської комендатури. Навіть постачання пального для котельні було під особистим наглядом заступника Народного комісара Комунгоспу УРСР. Ще б пак, — зірвати помивку особового складу, наприклад, Червонокозачої дивізії (одного з найбільших бойових з'єднань в Україні) в сталінські часи негайно класифікували би як “антирадянську” змову. І тоді, злетіла би голова з плеч не лише директора лазні, а й усіх керівників комунального господарства. Працювала лазня й у воєнні роки. Під час окупації до неї крокували роти німецьких солдатів, а вже з весни 1944 року вона обслуговувала тисячі радянських бійців і цілодобово прала гори бинтів, пов'язок, білизни для військових шпиталів. У 50-60-х роках у лазню почали ходити вже не лише для того, щоб просто помитися — в більшості будинків міста вже були вода, ванни, титани, колонки. Лазню відвідували “для душі”. Для багатьох хмельничан це стало доброю традицією, можна сказати — стилем життя.