Пам`ятник жертвам Проскурівського погрому 1919 року
Адреса:
У 1919 році, враховуючи стратегічне значення Проскурівського залізничного вузла, у місті було сконцентровано велику кількість військ Директорії Української Народної Республіки. На початку лютого в місто ввійшла козача бригада на чолі з отаманом Семесенко і третій гайдамацький полк, відомий єврейськими погромами. 15 лютого вони швидко придушили, спровоковане більшовиками, збройне повстання проти Директорії, а потім почали по-звірячому розправлятися із єврейським населенням. В історичній літературі ця страшна подія названа Проскурівською кривавою банею, яка забрала життя 1600 євреїв. Сиротами залишились 960 дітей. Пам'ятник жертвам погрому встановлено у 1925 році . В останні роки пам'ятник реставровано. 1919 рік - в історичному масштабі це зовсім недавно, але у масштабі життєвому це вже прірва. Адже пішли з життя ті покоління, які були свідками тих днів і могли б щось розповісти для відновлення напівзабутої-напівзабороненої правди про ті трагічні для всіх проскурівчан дні. Ще у 1920-х роках у статтях і книгах зазначали, що кривавий похід отамана Семесенка єврейськими кварталами Проскурова був спровокований невдалою спробою більшовиків підняти повстання проти військ УНР. Ще у 1960-х роках у краєзнавчих книжках розпливчасто згадували напівміфічне "збройне повстання трудящих міста проти контрреволюційної Директорії". Про те, що побачили у Проскурові 14 та 15 лютого у Проскурові січові стрільці, писав Володимир Сосюра у автобіографічній повісті "Третя рота". З пролетарською полум’яною ненавистю про Проскурівський погром написав французький письменник-комуніст Анрі Барбюс. Але достовірну, не викривлену кон’юнктурними домислами картину "погромних днів" у Проскурові скласти дуже важко. Скласти за окремими фрагментами історично правдиву хроніку Проскурівської трагедії поклали собі за мету волонтери благодійного фонду "Хесед Бешт" Леонід Западенко та Семен Мільман. У підсумку тривалої пошукової та архівної роботи вони підготували до видання збірку матеріалів "Проскуров. Февраль 1919 года", яку щойно презентовано краєзнавцям, журналістам та усім, хто цікавиться історією нашого міста. Деякі матеріали, які віднайдено волонтерами-упорядниками, є унікальними. Найважливішою частиною збірки є списки осіб, які загинули з 15 по 18 лютого 1919 року у Проскурові (нині м. Хмельницький) та Фельштині (нині с. Гвардійське Хмельницького району). Згідно цих списків кількість жертв у Проскурові становить 1063 людини, у Фельштині 150 чоловік. Таким чином, дослідники підводять певну риску під дискусіями щодо розмірів трагедії, які одними авторами применшувалися до приблизно 500 чоловік, іншими перебільшувалися до приблизно 5000. При тому це документальне встановлення істини ні в якому разі не применшує скорботи за кожним людським життям - хай би навіть від насилля загинула й одна-єдина людина. Провідний науковий співробітник Хмельницького обласного краєзнавчого музею Сергій Єсюнін коментує: "У радянські часи про Проскурівську трагедію знали - але в основному на фоні емоцій. Усі дослідники користувалися виданнями, які було написано у 1920-30-х роках. Недолік цих видань - їхнє спрямування та те, щоб викликати негатив до Директорії, Симона Петлюри або ж "українських націоналістів" - але не давалося відповіді на питання, хто ж конкретно загинув. І ось, нарешті, через 95 років вдалося знайти списки тих людей і з’ясувати, скільки їх було. А це були і жінки, і діти, і звичайні ремісники та торгівці Проскурова. Також раніше не давалося відповіді на питання, хто ж спровокував цей погром - а це важливо, тому що відповіді на такі питання дають нам, нащадкам, можливість не повторювати помилок". Оповідаючи про погром 1919 року, в радянські часи замовчували той факт, що у Проскурові дійсно було повстання, яке підняли ліві радикали-більшовики, але не розрахували свої сили, навіть не знаючи, скільки військ Директорії є на залізничній станції. І, коли зустрілися з тою силою, яку підняв отаман Семесенко - ті, хто підняв повстання, втекли з міста, а все вилилося на звичайних людей, які стали заручниками політичної боротьби".
Згадуючи тих, хто постраждав від погрому, хмельничани згадують і тих, хто у ті дні допоміг багатьом землякам-євреям вижити. Єврейські сім’ї бігли рятуватися до своїх сусідів православних і католиків, до костьолу святої Анни, ї знаходили там прихисток. То не планувалося заздалегідь - але за круглим столом зустрілися й онуки та правнуки тих проскурівчан, які у своїх домівках у ті дні ховали своїх сусідів євреїв. Родинні перекази про це зберігаються у їхніх сім’ях і нині.Одним з тих, хто встав на захист мешканців міста, і заплатив за це своїм життям, був соборний протодиякон Климентій Качуровський. Він заступив шлях погромникам поряд з церквою Різдва Богородиці, у якій служив - але був сколотий багнетами.