Свято-Покровський кафедральний собор
Адреса: Володимирська, 113
Хоча Свято-Покровський кафедральний собор і не має “кам’янецької” прописки (його поштова адреса — Володимирська, 113), але все-таки, мандруючи Кам’янецькою, головний православний храм міста ніяк не можна залишити поза увагою.
У XVIII – XIX столітті та частина міста, де нині височить собор і вся навколишня забудова (фактично від магазина “Мисливство” і до вулиці Гагаріна включно), вважалася окраїною Проскурова і називалася Завалля. Назва походить від місця розташування цього району “за валом”, що колись оточував наше місто. Землі Завалля тривалий час використовувалися міщанами як городи, і лише з середини ХІХ століття почали забудовуватися.
Що цікаво, до 1920-х років назву Завалля носила також і вулиця Завадського, яка кружляє серед одноповерхових будинків нижче собору. Старожили розповідали, що “славилася” ця вулиця непролазною багнюкою, а собак було стільки, що через це успадкувало назву Собачого провулка, бо кляті пси пошматували одяг не одного перехожого.
У 1824 році згідно з генеральним планом забудови міста значна частина Завалля була відведена під християнський цвинтар. Приблизно в ті ж роки в центрі цвинтаря побудували невелику каплицю, а згодом і церкву, освячену на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Наприкінці 1870-х років цвинтар опинився в межах міста й рішенням місцевої влади був закритий. Територію під новий цвинтар відвели неподалік — вище Кам’янецької, одразу за залізничними коліями. Покровська церква-каплиця залишилася діючою, проте після відкриття на новому цвинтарі каплиці ставала все менше й менше відвідуваною.
У 1907 році єпархіальне управління вирішило більшу частину майна Покровської цвинтарної церкви передати у розпорядження Олексіївського реального училища (в його приміщенні нині розташований міськвиконком), в якому для потреб учнів була влаштована домова Свято-Олексїївська церква. Старий цвинтар, на якому вже тривалий час не ховали, у 1911 році з благословення Преосвященного Серафима, єпископа Подільського і Брацлавського, віддали в користування Подільського товариства бджолярів.
Тут, мабуть, слід зазначити, що в ті роки багато священиків нашого краю були активними бджолярами й утримували великі пасіки, а, наприклад, сам Преосвященний Серафим був почесним головою вищезгаданого товариства. Отже, на третині території старого цвинтаря, на південь від Покровської церкви, Товариство бджолярів улаштувало показову пасіку: на місці, де не було могил, вибудували будинок, майстерню, склад приладдя, сарай, а навколо розмістили показові вулики.
Головною метою організації цієї пасіки, так само як і товариства, була допомога бджолярам Поділля в “правильному облаштуванні” пасік. Справа в тому, що саме в той час у наших краях тільки стали поширюватися передові методи бджільництва – замість морально застарілих вуликів-дуплянок, що використовувались від діда-прадіда, почали з’являтися рамкові вулики. Отож, на проскурівській показовій пасіці (до речі, єдиної у губернії) товариством бджолярів проводилися теоретичні і практичні заняття, на яких пояснювали і демонстрували переваги і зручності рамкових вуликів. Відразу приймалися замовлення на виготовлення таких вуликів, реалізовувався за помірною ціною всілякий інвентар і приладдя для пасічників... На жаль, у роки громадянської війни все майно товариства було втрачено, а спроби в 1921-23-х роках відновити пасіку на кооперативних началах не увінчалися успіхом.
Що стосується Покровської церкви-каплиці, то важкі часи для неї (як й для всіх храмів) настали з перших років радянської влади, коли країну захлиснула атеістично-комуністична богоборча хвиля. Після закриття у 1937 року кафедрального собору Різдва Богородиці, Покровська цвинтарна церква залишилася єдиним на весь Проскурів храмом, де ще жевріла лампада православ'я. Колишній настоятель кафедрального собору, протоієрей Євген Акаловський, не зважаючи на свій поважний вік та постійні перепони з боку влади, регулярно здійснював тут Богослужіння. 23 грудня 1938 року президія Проскурівської міськради вирішила “поховати” останнє вогнище православ'я та прийняла рішення – “цвинтарна церква по вул. Фрунзе підлягає закриттю, тому що знаходиться в безгосподарному стані і загрожує обвалом”. Але, навіть після такого кроку, отець-настоятель продовжував проводити Богослужіння поблизу закритого храму просто небо.
По-війні, цвинтарна церква була відчинена. Під час другої антирелігійної хвилі у середині 60-х років, знову, як й наприкінці 30-х, цей храм залишився єдиним діючим у місті. Сталося це після того, як у 1964 році скасували Хмельницьку єпархію та знову закрили кафедральний собор Різдва Богородиці.
Наприкінці 1960-х років вул. Фрунзе (нині – Камянецька) суцільно забудовується п'ятиповерхівками, й колишній цвинтар та Покровська каплиця опинилася затиснутою серед новобудов.
Відродження храму почалося лише наприкінці 1980-х років. Більше трьох років віруючі міста й області вносили свої пожертвування, а також допомагали будівельникам під час спорудження на місці старої церкви-каплиці нового храму. І ось, 14 січня 1992 року, при численному зібранні народу відбулося урочисте відкриття Свято-Покровського кафедрального собору. Освячення храму і перше богослужіння пройшли за участю єпископів Хмельницького і Кам’янець- Подільського Нифонта, Чернівецького і Буковинського Онопрія, Тернопільського і Кременецького Сергія, а також багатьох священиків приходів Хмельницької єпархії. Від того дня над обласним центром майже на все місто лунає мелодійний дзвін відродженого храму.